Чому 60-денна домовленість США та Ірану провалилася — і що буде далі

Від дипломатичного дедлайну — до стратегії виснаження

Червневий меморандум між США та Іраном мав стати швидким шляхом до завершення війни. Документ передбачав негайне припинення бойових дій, переговори щодо ядерної програми Ірану та досягнення фінальної угоди максимум за 60 днів. Серед ключових завдань також було відновлення нормального судноплавства через Ормузьку протоку — стратегічний маршрут між Оманом та Іраном, через який проходить значна частина світових поставок нафти й нафтопродуктів.

Однак 60-денний термін минув 17 серпня без остаточної домовленості. Протока не повернулася до нормального режиму, а війна, яка триває вже близько 24 тижнів, виявилася набагато довшою за початковий прогноз Трампа у чотири–п’ять тижнів.

У результаті Вашингтон, схоже, відмовився від ідеї швидкого дипломатичного виходу та перейшов до політики тривалого тиску: санкцій, блокади, військового стримування й очікування, що погіршення економічної ситуації змусить Тегеран поступитися. Це не мирна угода, а нестійке протистояння, у якому обидві сторони намагаються перевірити, хто довше витримає економічно й політично.

Чому США більше не поспішають із новою угодою

Трамп заявив, що Іран хоче укласти угоду, але не погоджується на домовленість, яку американський президент вважає достатньою. Білий дім також виключив продовження тимчасового режиму, хоча червневий меморандум формально допускав таку можливість за взаємною згодою.

Це свідчить про зміну розрахунку Вашингтона. Спочатку адміністрація Трампа прагнула продемонструвати швидкий результат: припинити війну, обмежити ядерну програму Ірану та відкрити Ормузьку протоку. Після провалу дедлайну ставка змістилася на час і примус.

Логіка США, судячи із заяв посадовців, полягає в тому, що подальші санкції, обмеження доступу до портів і фінансовий тиск поступово послаблюватимуть позиції Ірану. Водночас Вашингтон зберігає можливість нових ударів, якщо вважатиме, що дипломатичний шлях остаточно зайшов у глухий кут.

Переговори, яких начебто немає

Публічні заяви американської сторони щодо переговорів суперечать одна одній. Раніше Трамп говорив, що контакти з Тегераном уже почалися. Джаред Кушнер, якого описували як спеціального посланця, своєю чергою повідомляв про «позитивні» та «активні» розмови.

Проте 18 серпня Трамп заявив, що жодних переговорів або розмов із Іраном не відбувається і не заплановано. Він також сказав, що американська морська блокада іранських портів залишається чинною.

Іранські посадовці заперечують, що між Вашингтоном і Тегераном триває прямий переговорний процес. За словами представників іранського Міністерства закордонних справ, контакти обмежуються передаванням повідомлень через посередників, тоді як основні переговори щодо судноплавства Іран веде з Оманом.

Така розбіжність може означати або існування закритих каналів, про які сторони не хочуть говорити публічно, або свідому інформаційну кампанію. У будь-якому разі вона ускладнює оцінку того, чи залишився дипломатичний простір для компромісу.

Ормузька протока: дві несумісні реальності

Трамп наполягає, що протока відкрита, працює, а Сполучені Штати мають над нею «повний контроль». За його словами, навіть мінна загроза була усунута або нейтралізована.

Тегеран стверджує протилежне: маршрут залишається закритим, доки США не припинять блокаду і не скасують санкції та військові погрози. Незалежні повідомлення про судноплавство описували протоку як фактично або майже повністю перекриту.

Іран також пригрозив перейти від оборонної до «повністю наступальної» позиції, якщо тимчасова домовленість не буде реалізована. Вашингтон, зі свого боку, відкинув будь-яку схему, яка могла б надати Тегерану контроль над проходом суден до Перської затоки.

Тому питання протоки стало не просто технічним питанням безпеки судноплавства. Воно перетворилося на головний символ протистояння: для США її відкриття має відбуватися під американськими гарантіями, а для Ірану — лише після скасування американських обмежень.

Чим загрожує розрив економічних зв’язків між ОАЕ та Іраном

19 серпня Об’єднані Арабські Емірати оголосили про призупинення всіх торговельних, комерційних і фінансових операцій з Іраном «до подальшого повідомлення». Абу-Дабі заявив, що рішення ухвалене після повідомлення про два балістичні ракети, запущені з території Ірану. Тегеран заперечив, що запускав ракети по ОАЕ або їхніх об’єктах.

Для Ірану це важливий удар, оскільки ОАЕ тривалий час були одним із ключових комерційних і фінансових каналів для країни, яка перебуває під жорсткими американськими санкціями. Обмеження можуть ускладнити доступ до імпорту, платіжної інфраструктури, твердої валюти та реекспортної торгівлі.

Зовнішній тиск накладається на вже серйозні внутрішні проблеми Ірану — високу інфляцію та зростання цін на продукти. Якщо торговельні канали й надалі закриватимуться, наслідком може стати подорожчання товарів, дефіцит окремих імпортних позицій і посилення соціального та політичного напруження.

Водночас рішення ОАЕ підвищує ризик ширшої регіональної ескалації. Іранські збройні сили вже попереджали країни Перської затоки не допомагати американській армії після розриву економічних зв’язків між Абу-Дабі та Тегераном.

Чому ситуація залишається нестійкою

Нинішній стан можна назвати довготривалим перемир’ям лише умовно. Сторони не повернулися до повномасштабних ударів, але й не погодилися на взаємні поступки.

США можуть посилювати санкції, підтримувати морську блокаду та завдавати нових ударів. Іран може продовжувати обмежувати судноплавство, погрожувати ракетними атаками та переходити до поетапної ескалації. За таких умов відсутність нових ударів не означає стабільності — це лише пауза, під час якої кожна сторона готує наступний крок.

Саме тому аналітики описують ситуацію як нестійкий довгостроковий «режим очікування». Вашингтон вважає, що час працює на нього, тоді як Тегеран намагається довести: закриття або обмеження руху через протоку створює для США та світової економіки надто високу ціну.

Як криза вже відбивається на світових ринках

Ринок нафти дедалі частіше сприймає перебої в Ормузькій протоці не як короткочасний шок, а як проблему, яка може тривати тижнями або місяцями. Цим пояснюється стабілізація Brent поблизу 90 доларів за барель; 18 серпня ціна сягала близько 91 долара.

Вищі ціни на нафту підсилюють інфляційні ризики, оскільки дорожчають перевезення, виробництво та електроенергія. На цьому тлі дохідність 30-річних казначейських облігацій США піднялася до 5,327% — найвищого рівня з 2007 року. На показник також тиснуть побоювання щодо державних фінансів і масштабів нових запозичень.

Невпевненість щодо швидкого відкриття протоки впливає і на фондові ринки. Зниження котирувань виробників мікросхем та інших технологічних компаній відображає побоювання, що дорожча енергія, логістика й інфляція послаблять глобальний попит на промислову продукцію. Подібні настрої позначилися, зокрема, на азійських акціях, чутливих до ситуації в секторі напівпровідників.

Отже, після провалу 60-денної домовленості адміністрація Трампа не отримала швидкого дипломатичного завершення війни. Натомість вона перейшла до стратегії тривалого тиску, розраховуючи, що економічне виснаження Ірану зрештою змусить його погодитися на американські умови. Але поки що цей підхід не створив стабільного миру: він лише переніс конфлікт у площину санкцій, блокад, погроз і глобальних ринкових ризиків.