Суперечка почалася після того, як Туреччина придбала у Росії системи S-400 у 2019 році. Вашингтон стверджував, що експлуатація російського комплексу одночасно з F-35 створює ризики для безпеки та сумісності, зокрема може поставити під загрозу чутливу інформацію про американський винищувач. Через це Туреччину виключили з програми F-35, а США запровадили санкції відповідно до закону CAATSA — законодавства про протидію супротивникам США за допомогою санкцій.
До виключення Туреччина була партнером програми F-35 і планувала придбати щонайменше 100 літаків. За повідомленнями, до програми вона інвестувала близько 1,4 млрд доларів.
Розділ 1245 закону США про асигнування на національну оборону на 2020 фінансовий рік забороняє передавати Туреччині літаки F-35. Виконавча влада може відмовитися від цієї заборони лише після того, як засвідчить: Туреччина більше не володіє S-400 або пов’язаним із ним обладнанням; надала переконливі гарантії, що не придбає систему знову; а також не здійснювала інших оборонних закупівель у Росії, які могли б підвищити ризик для можливостей F-35. Навіть після цього має минути 90 днів.
Отже, однієї президентської заяви недостатньо для завершення продажу. У листі до Конгресу від липня Державний департамент зазначив, що Туреччина ще не виконала законодавчих умов для отримання F-35.
Додатковим обмеженням залишається Конгрес. Американські законодавці висловлювали серйозне занепокоєння будь-яким продажем літаків Анкарі. Закон також не дозволяє адміністрації прирівняти скасування санкцій до автоматичного повернення Туреччини в програму.
Вирішальне питання полягає в тому, чи справді Туреччина перестала володіти комплексами S-400, а не лише припинила їх експлуатацію або зберігає їх на складах. Американський закон говорить саме про володіння системою та пов’язаним обладнанням, а також вимагає гарантій, що Анкара не придбає її повторно.
У публічних повідомленнях ішлося про можливість передати системи іншій країні або в інший спосіб позбутися їх. Проте надані джерела не підтверджують існування остаточної та офіційно оголошеної домовленості, яка відповідала б вимогам американського законодавства. У серпні повідомлялося, що закупівля F-35 фактично зайшла в глухий кут, оскільки вимога щодо S-400 залишається невиконаною.
Поки статус російських комплексів не буде врегульовано, а необхідні американські сертифікації не будуть оформлені, обіцянка Трампа залишається лише початком переговорів, а не юридично готовою до виконання передачею F-35 Туреччині.
Питання F-35 розгортається на тлі прагнення Ердогана представити Туреччину одночасно як союзника по НАТО та самостійну регіональну військову силу. У серпні Туреччина, Саудівська Аравія та Пакистан підписали Мекканську спільну оборонну угоду. Документ передбачає, що збройний напад на одну державу-учасницю розглядатиметься як напад на всі три, створюючи між ними формат колективної оборони.
Турецькі посадовці назвали угоду оборонною та заявили, що вона не спрямована проти Ірану чи будь-якої іншої конкретної держави. Ердоган також сказав, що формат відкритий для інших країн регіону й що його бачення не обмежується нинішньою трійкою підписантів. У публікаціях Єгипет згадувався як можливий напрям дипломатичних контактів, але надані джерела не називають його підтвердженим учасником угоди.
Наявні матеріали підтверджують ширший акцент Ердогана на регіональній співпраці у сфері безпеки та більшій ролі самих країн Близького Сходу у вирішенні питань регіону. Водночас вони не підтверджують конкретних нових зобов’язань щодо візиту до Сирії, схем підтримки Сирії або окремого пакета відновлення Гази. Ці твердження слід розглядати окремо від документально підтверджених подій навколо F-35 та Мекканської угоди.
Ердоган каже, що Трамп пообіцяв прокласти Туреччині шлях назад до програми F-35. Трамп справді пообіцяв скасувати санкції та дав зрозуміти, що продаж літаків може бути розглянутий. Але найважливішу перешкоду Анкара ще не подолала: американське законодавство вимагає, щоб Туреччина більше не володіла S-400, а Державний департамент заявив, що юридичних умов наразі не виконано.
Таким чином, між політичними заявами та юридичною реальністю залишається суттєвий розрив. Для повернення Туреччини до програми потрібні перевірене вирішення питання S-400, офіційні сертифікації виконавчої влади США та угода, здатна витримати перевірку Конгресом, — а не лише обіцянка, озвучена під час саміту НАТО.