Таким чином, одночасно діяли два дипломатичні треки, що суперечили один одному. Переговори Ірану та Оману могли створити маршрут, за якого Тегеран отримав би значну роль у контролі суден, що входять до Перської затоки. США ж наполягали на власному контролі над водним шляхом і просували окрему домовленість з Іраном.
Розкриття прямого каналу зв’язку з КВІР свідчить, що Вашингтон спілкувався безпосередньо з однією з ключових іранських силових інституцій, тоді як Оман намагався виконувати роль посередника. Водночас доступні повідомлення не уточнюють, хто саме бере участь у цьому каналі, у якому форматі він працює та чи має повноваження вести переговори. Його точний масштаб залишається невідомим.
Трамп також заявив, що не працює в межах фіксованих строків. Його заклик до Ірану «підняти білий прапор капітуляції» показує, що він описував переговори у відверто примусових термінах, а не сигналізував про близький компроміс.
Трамп називав головною метою США недопущення отримання Іраном ядерної зброї. Окремо він заявляв, що після перемоги над Іраном Сполучені Штати можуть оголосити Ормузьку протоку американською територією — і що зробить це «дуже скоро». Іран відкинув таку заяву як юридично та політично неприйнятну.
Ці твердження вказують на дві різні заявлені цілі Вашингтона. Перша — безпекова: не дозволити Ірану отримати ядерний потенціал. Друга — значно ширша геополітична претензія на стратегічний міжнародний водний шлях, через який до кризи проходила приблизно п’ята частина світових поставок нафти й газу.
Надані повідомлення не свідчать, що запропонована угода Ірану та Оману передбачала б передачу суверенітету над протокою будь-якій із цих держав. Йдеться про погоджений коридор для судноплавства та механізми управління рухом.
Іран та Оман заявили, що погодили географічні координати запропонованого маршруту для торговельного судноплавства через Ормузьку протоку та готують спільну заяву. Пізніші повідомлення описували маршрут як тимчасовий: він може проходити територіальними водами Ірану, що фактично дасть Тегерану контроль над суднами, які входять до Перської затоки.
За даними іранських державних і пов’язаних із державою медіа, домовленість також мала б заборонити прохід американських та ізраїльських суден і передбачати покарання для порушників. Ці деталі походили з іранських джерел і не були представлені як узгоджена позиція Вашингтона.
Однак самої угоди про маршрут, за позицією Тегерана, недостатньо для повного відкриття протоки. Іранські посадовці заявляли, що США спочатку мають скасувати морську блокаду та санкції, вивести військові сили з регіону, припинити атаки, розморозити активи й виплатити компенсацію за воєнні збитки.
Іран також заперечував прямі переговори з Вашингтоном, доки його умови не будуть виконані. За заявами Тегерана, повідомлення передавалися через посередників.
Значення Оману не обмежується його географічним розташуванням. Країна межує з південною частиною Ормузької протоки та протягом тривалого часу виконувала роль дипломатичного посередника між Вашингтоном і Тегераном. Це дає Маскату практичну роль у будь-якій угоді про судноплавство, а також канал для передачі повідомлень між урядами, які заявляють, що не ведуть прямих переговорів.
Саме тому погроза Трампа є особливо важливою. Військове попередження на адресу Оману може підірвати позиції посередника, який має можливість спілкуватися з обома сторонами, і водночас загрожує державі, безпосередньо залученій до запропонованої угоди про маршрут. Це здатне ускладнити переговорне відкриття протоки навіть за умов, коли Вашингтон, Тегеран і Маскат намагаються просувати власні, частково перехресні, але суперечливі домовленості.
Ставки у цій суперечці мають глобальний масштаб. Ормузька протока є критично важливим енергетичним вузьким місцем, через яке, за повідомленнями, проходить близько п’ятої частини світових поставок нафти та газу. Відновлення руху залежить не лише від технічних деталей маршруту, який обговорюють Іран та Оман, а й від неврегульованих суперечок США та Ірану щодо санкцій, військового тиску, компенсацій і контролю над доступом до водного шляху.