Іран використав червневе перемир’я для підготовки до затяжної війни

Іранському військовому керівництву також доручили завершити об’єднання Генерального штабу з Центральним штабом «Хатам аль-Анбія» — головним спільним оперативним командуванням країни. Інститут вивчення війни пов’язав цю перебудову з уроками конфліктів 2025 та 2026 років.

Ці рішення свідчать про відновлення командних структур в умовах війни. Вони могли також посилити особисту владу Моджтаби Хаменеї, але твердження про те, що реорганізацію проводили таємно або в межах одного повністю скоординованого плану, виходять за межі доступних публічних даних.

Нові призначення вказували на готовність до тривалого протистояння

На ключові посади прийшли досвідчені представники КВІР і командири з воєнним минулим. Аналітики описували нову структуру як поєднання внутрішнього контролю, військового стримування, наступальних можливостей і тиску навколо Ормузької протоки.

Іранські посадовці та пов’язані з державою медіа також почали говорити про перехід до «наступальної доктрини», яка передбачає можливість діяти за межами Ірану. Така риторика свідчить про жорсткішу офіційно проголошену позицію, але сама по собі не доводить, що конкретну майбутню операцію вже спланували.

Загальний сигнал, утім, був однозначним: Тегеран відновлював стійкість і переговорні важелі, а не демонтував воєнну систему в очікуванні швидкого врегулювання.

Регіональні атаки постійно підривали перемир’я

Пауза неодноразово порушувалася військовими діями. У липні Іран заявив, що завдав ударів по американській військовій інфраструктурі в Кувейті, Катарі та Бахрейні після американських атак на іранські об’єкти. Це ще більше послабило режим припинення вогню.

У серпні, коли переговори знову зайшли в глухий кут, США та пов’язані з Іраном єменські хусити окремо повідомили про нові атаки на судноплавство. Доступні повідомлення пов’язують ці інциденти із ширшою кампанією тиску, але не доводять, що Тегеран особисто віддавав наказ щодо кожної окремої атаки.

Це розмежування має значення. Іран очевидно використовував регіональний військовий і морський тиск як важіль, проте відкриті дані недостатні для приписування всіх дій союзних угруповань безпосередній координації з боку Ірану.

Ормузька протока стала і військовим ресурсом, і предметом торгу

Ормузька протока була центральною точкою суперечки. Вашингтон вимагав від Ірану публічно пообіцяти припинити атаки на судна, залишити відкритими всі судноплавні канали та не запроваджувати плату за прохід. Тегеран відмовився втрачати контроль над водним шляхом.

У серпні іранські посадовці заявили, що протока залишатиметься закритою, доки Вашингтон не погодиться на низку умов, серед яких — розмороження іранських активів і припинення регіональних конфліктів. Тегеран також заявив, що не обговорюватиме продовження перемир’я, доки США не повернуться до проміжної угоди й не визначать графік виконання власних зобов’язань.

Отже, доступ до морського маршруту став чимось більшим, ніж просто пунктом домовленості про припинення вогню. Для Вашингтона відкриття Ормузу було практичним заходом для зміцнення довіри. Для Тегерана — джерелом важелів, які можна обміняти на економічні та політичні поступки.

Чому Вашингтон і Тегеран по-різному сприймали перемир’я

Схоже, Вашингтон розглядав меморандум як міст до ширшого врегулювання: припинити атаки, відновити судноплавство й використати переговорне вікно для розв’язання решти суперечок. Іран сприймав той самий період як озброєну паузу, під час якої можна відновити командні можливості, зберегти варіанти ескалації та вести переговори, не відмовляючись від найсильніших регіональних важелів.

У результаті сформувалася політика двох паралельних треків, а не звичайний мирний процес. Іран перебудовував військові та безпекові інституції, одночасно підтримуючи дипломатичні контакти. Проте суперечки щодо Ормузької протоки, санкцій, регіональних конфліктів і ядерної програми залишилися невирішеними.

Найбільш обґрунтований висновок полягає не в тому, що Тегеран таємно координував кожну подію, а в тому, що він одночасно використовував дипломатію та військовий тиск, готуючись до протистояння, яке могло виявитися значно тривалішим, ніж очікував Вашингтон.