Сцену зняли з дрона представники Geographe Marine Research — австралійської неприбуткової організації, яка досліджує та охороняє місцеві популяції дельфінів . За словами дослідників, перед загибеллю в дитинчати спостерігалося дуже часте дихання, що вказувало на вкрай низькі шанси на виживання .
Ця втрата стала для Фраггл особливо важкою: загалом це було її п’яте дитинча, яке загинуло. Попередні чотири також не вижили, а нинішній випадок став уже другою недавньою втратою самки .
Найбільш промовистою деталлю спостереження стала поведінка інших дельфінів. Усі 14 членів зграї трималися неподалік і плавали поруч із Фраггл протягом усього шестиденного періоду . Дослідники розцінили це як прояв міцних соціальних зв’язків і колективної реакції на смерть .
Для науки це важливо не лише через емоційність кадрів. Поведінка зграї показує, що реакція на загибель родича може бути не суто індивідуальною: у неї здатні включатися й інші члени групи.
Китоподібні — дельфіни, кити та косатки — давно привертають увагу біологів своєю поведінкою щодо померлих родичів. Вони можуть залишатися поруч із тілом, торкатися його, піднімати над поверхнею або переносити протягом днів і навіть тижнів.
Науковці називають таку реакцію епімелетичною поведінкою — турботою про мертвого представника свого виду . Найчастіше її фіксують у парах «мати — дитинча», хоча відомі й випадки, коли дорослі тварини залишалися біля загиблих дорослих особин .
Дослідження 2018 року показало, що китоподібні, які вкладають у потомство багато часу й турботи, демонструють цілу низку реакцій: тягнуть тіло, обертаються з ним, торкаються його пащею, занурюються разом із ним, піднімають і знову опускають під воду .
Такі дії відрізняються від реакцій інших водних ссавців і можуть свідчити про надзвичайно міцний зв’язок між матір’ю та дитинчам, а не лише про механічний інстинкт.
Поведінка зграї Фраггл узгоджується з іншими спостереженнями: в окремих випадках кілька дельфінів супроводжували матір, яка несла загибле дитинча . Це дає підстави припускати, що смерть у соціальних тварин може бути «помітною» для всієї групи, а не тільки для безпосереднього родича.
Водночас учені застерігають від надто прямого ототожнення поведінки дельфінів із людським горем. Перенесення тіла може частково пояснюватися вродженою нездатністю одразу його залишити, а не емоцією, яку можна беззастережно назвати скорботою .
Проте тривалість такої поведінки, повторні випадки втрат і скоординована присутність інших дельфінів підштовхують багатьох дослідників говорити про стан, подібний до скорботи — усвідомлення втрати, що має певні спільні риси з людським переживанням горя .
У масштабному аналізі, опублікованому 2018 року, дослідники розглянули 78 випадків, зафіксованих у 1970–2016 роках. Вони стосувалися 20 із 88 сучасних видів китоподібних .
Найчастіше увагу до померлих виявляли представники родини дельфінових: на них припадало 92,3% усіх записів у дослідженні . Це не означає, що дельфіни обов’язково «сумують» так само, як люди, але свідчить про поширеність складних реакцій на смерть серед цих соціальних тварин.
Випадок Фраггл цінний тим, що дронова зйомка одночасно задокументувала і тривалу поведінку матері, і присутність усієї зграї. Раніше світову увагу привернула косатка Тахлекуа: у 2018 році біля узбережжя Британської Колумбії вона несла загибле дитинча понад два тижні, подолавши більш як тисячу миль .
Такі історії не дають остаточної відповіді на питання, чи переживають китоподібні горе в людському розумінні. Але вони дедалі переконливіше показують: смерть для цих тварин — не просто біологічна подія, а ситуація, на яку мати та її соціальна група можуть реагувати тривало, складно й узгоджено.